The Island of Doctor Moreau
H.G. Wells
GENRE
VIII. КРИК ПУМИ
Десь близько години дня мої думки й підозри були обірвані приходом Монтгомері. Його дивний служник, що ввійшов за ним, приніс на таці хліб, якісь овочі та ще щось їстівне, пляшку віскі, кухоль води, три склянки й три ножі. Я скоса зиркнув на це чудне створіння й побачив, що воно спостерігає за мною своїми на диво метушливими очима. Монтгомері сказав, що пополуднує разом зі мною; Моро ж не прийде, бо не має часу.
- Моро? - запитав я. - Це ім'я мені знайоме.
- Сто чортів! - вигукнув він. - Який же я осел, що прохопився перед вами! Треба ж було подумати! Ну, та дарма. Це вам буде ниткою до з'ясування наших таємниць. Ви п'єте віскі?
- Дякую, я не вживаю спиртного.
- Я б теж хотів... Та після бійки кулаками не махають! Оця клята штука й загнала мене сюди. Вона та ще одна туманна ніч. Тоді мені видалася щастям пропозиція Моро поїхати з ним. Дивна річ...
- Монтгомері, - раптом випалив я, коли служник причинив за собою двері, - чому в нього такі гострі вуха?
- До біса! - вилаявся він, не встигши пережувати їжу, а потім, хвилину здивовано дивлячись на мене, запитав: - Гострі вуха?
- Еге ж, із гострими кінчиками, - відповів я по змозі спокійніше, хоч сам ледве переводив подих, - і вкриті темною шерстю.
Монтгомері задумливо налив собі віскі з водою.
- Мені завжди здавалося, що його вуха прикриті волоссям.
- Я побачив їх, коли він схилився, ставивши на стіл каву. І в нього очі світяться в темряві.
Співрозмовник мій тим часом уже встиг отямитись від несподіваного запитання.
- Отож і я гадав, - промовив він трошки шепелявим голосом, - що з вухами в нього не зовсім гаразд, бо він усе прикриває їх чуприною. Який же вони мають вигляд?
Було ясно, що Монтгомері просто викручується, але брехуном не можна було його назвати.
- Вони з гострими кінчиками, - сказав я, - невеличкі й порослі шерстю, так-так, шерстю. Та й взагалі ця людина - одна з найдивніших істот, які мені доводилося бачити в житті.
Пронизливий і хриплий страдницький крик тварини долинув до нас із загорожі. З глибини й сили цього крику було зрозуміло, що це пума. Я помітив, як Монтгомері здригнувся.
- Так... - озвався він.
- Де ви його знайшли?
- Е-е... Та ніби у Сан-Франціско... Він і справді бридкий. І трохи пришелепуватий. От не пригадую вже, звідки він. Та я до нього звик. І він до мене. А чим, власне, він вас так уразив?
- Та він весь якийсь протиприродний, - відповів я. - Щось у ньому є таке... Не подумайте, що я дуже вередливий, але близькість його викликає в мені якусь огиду, аж здригаєшся, наче від дотику чогось нечистого...
Монтгомері, переставши їсти, зауважив:
- Дурниці, я цього не помічаю. І взявся знову жувати.
- Мені таке й на думку не спадало, - сказав він. - Але, видно, команда шхуни це відчувала.... І як же вони його цькували! Ви ж бачили, як той капітан...
Раптом удруге почулося виття пуми, ще більш страждальне. Монтгомері стиха вилаявся. Я вже хотів спитатися у нього про тих людей, яких бачив на березі, коли це знову закричала нещасна звірина, цього разу короткими й уривчастими звуками.
- А ті ваші люди, що були на березі, - все-таки почав я, - до якої раси вони належать?
- Браві хлопці, га? - неуважно відповів Монтгомері, з кожним криком пуми все більше насуплюючи брови.
Я замовк. А з-за муру долинув зойк іще жахливішої розпуки. Монтгомері зиркнув на мене похмурими сірими очима й підлив собі віскі. Потім спробував перевести розмову на алкоголь, запевняючи мене, що тільки з його допомогою він урятував мені життя. Здається, він хотів підкреслити, що саме цьому я завдячую своїм життям. Відповідав я неуважно. Полуденок невдовзі скінчився, і служник з клиноподібними вухами поприбирав зі столу. Монтгомері вийшов. Він насилу міг приховати своє роздратування від крику пуми, підданої вівісекції. Заявивши, що в нього щось не гаразд із нервами, він пішов, тим самим тільки посвідчивши слушність моїх підозр.
Крики тварини й справді страшенно дратували. По полудні вони стали ще гучніші. Спочатку вони тільки різали вуха, а далі й остаточно вивели мене з рівноваги. Я відкинув школярські переклади з Горація, які пробував був читати, і, зціпивши кулаки й кусаючи губи, став ходити по кімнаті.
Потім я пробував затикати собі пальцями вуха. Але верещання це не переставало шарпати мені нерви. Нарешті ці крики пройнялися такою безмежною мукою, що неможливо було залишатися в кімнаті. Я вийшов на свіже повітря, під заспокійливе проміння надвечірнього сонця, і, проминувши головні ворота, що як і раніше були замкнені, повернув за ріг огорожі.
Надворі крики чутно було ще дужче. Немовби всі страждання світу злилися в один цей голос. Можливо, - я не раз про це думав згодом, - якби, скажімо, в суміжній кімнаті хтось мовчки терпів подібні муки, - я сприймав би це значно легше. Однак коли страждання має голос і сіпає нам нерви, - лише тоді нашу душу опановують такі жалощі. Яскраво сяяло сонце, лагідний морський вітерець колихав зелені віяла пальм, - та світ, здавалося, поринув у похмурий хаос, був сповнений чорних і кривавих примар, аж доки я відійшов так далеко від загорожі, що звідти вже не долинав жоден звук.
Десь близько години дня мої думки й підозри були обірвані приходом Монтгомері. Його дивний служник, що ввійшов за ним, приніс на таці хліб, якісь овочі та ще щось їстівне, пляшку віскі, кухоль води, три склянки й три ножі. Я скоса зиркнув на це чудне створіння й побачив, що воно спостерігає за мною своїми на диво метушливими очима. Монтгомері сказав, що пополуднує разом зі мною; Моро ж не прийде, бо не має часу.
- Моро? - запитав я. - Це ім'я мені знайоме.
- Сто чортів! - вигукнув він. - Який же я осел, що прохопився перед вами! Треба ж було подумати! Ну, та дарма. Це вам буде ниткою до з'ясування наших таємниць. Ви п'єте віскі?
- Дякую, я не вживаю спиртного.
- Я б теж хотів... Та після бійки кулаками не махають! Оця клята штука й загнала мене сюди. Вона та ще одна туманна ніч. Тоді мені видалася щастям пропозиція Моро поїхати з ним. Дивна річ...
- Монтгомері, - раптом випалив я, коли служник причинив за собою двері, - чому в нього такі гострі вуха?
- До біса! - вилаявся він, не встигши пережувати їжу, а потім, хвилину здивовано дивлячись на мене, запитав: - Гострі вуха?
- Еге ж, із гострими кінчиками, - відповів я по змозі спокійніше, хоч сам ледве переводив подих, - і вкриті темною шерстю.
Монтгомері задумливо налив собі віскі з водою.
- Мені завжди здавалося, що його вуха прикриті волоссям.
- Я побачив їх, коли він схилився, ставивши на стіл каву. І в нього очі світяться в темряві.
Співрозмовник мій тим часом уже встиг отямитись від несподіваного запитання.
- Отож і я гадав, - промовив він трошки шепелявим голосом, - що з вухами в нього не зовсім гаразд, бо він усе прикриває їх чуприною. Який же вони мають вигляд?
Було ясно, що Монтгомері просто викручується, але брехуном не можна було його назвати.
- Вони з гострими кінчиками, - сказав я, - невеличкі й порослі шерстю, так-так, шерстю. Та й взагалі ця людина - одна з найдивніших істот, які мені доводилося бачити в житті.
Пронизливий і хриплий страдницький крик тварини долинув до нас із загорожі. З глибини й сили цього крику було зрозуміло, що це пума. Я помітив, як Монтгомері здригнувся.
- Так... - озвався він.
- Де ви його знайшли?
- Е-е... Та ніби у Сан-Франціско... Він і справді бридкий. І трохи пришелепуватий. От не пригадую вже, звідки він. Та я до нього звик. І він до мене. А чим, власне, він вас так уразив?
- Та він весь якийсь протиприродний, - відповів я. - Щось у ньому є таке... Не подумайте, що я дуже вередливий, але близькість його викликає в мені якусь огиду, аж здригаєшся, наче від дотику чогось нечистого...
Монтгомері, переставши їсти, зауважив:
- Дурниці, я цього не помічаю. І взявся знову жувати.
- Мені таке й на думку не спадало, - сказав він. - Але, видно, команда шхуни це відчувала.... І як же вони його цькували! Ви ж бачили, як той капітан...
Раптом удруге почулося виття пуми, ще більш страждальне. Монтгомері стиха вилаявся. Я вже хотів спитатися у нього про тих людей, яких бачив на березі, коли це знову закричала нещасна звірина, цього разу короткими й уривчастими звуками.
- А ті ваші люди, що були на березі, - все-таки почав я, - до якої раси вони належать?
- Браві хлопці, га? - неуважно відповів Монтгомері, з кожним криком пуми все більше насуплюючи брови.
Я замовк. А з-за муру долинув зойк іще жахливішої розпуки. Монтгомері зиркнув на мене похмурими сірими очима й підлив собі віскі. Потім спробував перевести розмову на алкоголь, запевняючи мене, що тільки з його допомогою він урятував мені життя. Здається, він хотів підкреслити, що саме цьому я завдячую своїм життям. Відповідав я неуважно. Полуденок невдовзі скінчився, і служник з клиноподібними вухами поприбирав зі столу. Монтгомері вийшов. Він насилу міг приховати своє роздратування від крику пуми, підданої вівісекції. Заявивши, що в нього щось не гаразд із нервами, він пішов, тим самим тільки посвідчивши слушність моїх підозр.
Крики тварини й справді страшенно дратували. По полудні вони стали ще гучніші. Спочатку вони тільки різали вуха, а далі й остаточно вивели мене з рівноваги. Я відкинув школярські переклади з Горація, які пробував був читати, і, зціпивши кулаки й кусаючи губи, став ходити по кімнаті.
Потім я пробував затикати собі пальцями вуха. Але верещання це не переставало шарпати мені нерви. Нарешті ці крики пройнялися такою безмежною мукою, що неможливо було залишатися в кімнаті. Я вийшов на свіже повітря, під заспокійливе проміння надвечірнього сонця, і, проминувши головні ворота, що як і раніше були замкнені, повернув за ріг огорожі.
Надворі крики чутно було ще дужче. Немовби всі страждання світу злилися в один цей голос. Можливо, - я не раз про це думав згодом, - якби, скажімо, в суміжній кімнаті хтось мовчки терпів подібні муки, - я сприймав би це значно легше. Однак коли страждання має голос і сіпає нам нерви, - лише тоді нашу душу опановують такі жалощі. Яскраво сяяло сонце, лагідний морський вітерець колихав зелені віяла пальм, - та світ, здавалося, поринув у похмурий хаос, був сповнений чорних і кривавих примар, аж доки я відійшов так далеко від загорожі, що звідти вже не долинав жоден звук.
Others songs from the artist
No comments:
Post a Comment