The Island of Doctor Moreau
H.G. Wells
GENRE
XVI. ЯК ТВАРИННИЙ ЛЮД СКУШТУВАВ КРОВІ
Моя письменницька невправність зраджує мене, і це видно з того, що я відхиляюся від провідного стрижня своєї розповіді. Коли я поснідав разом із Монтгомері, він повів мене по острову, щоб показати розщілину, крізь яку виходив дим, і той гарячий струмок, у воду якого забрів я минулого дня. Озброївшись батогами й зарядженими револьверами, ми йшли туди крізь густі зарості й раптом почули пронизливий кролячий виск. Ми зупинилися й стали прислухатися, та, нічого більше не почувши, пішли далі; невдовзі ми зовсім забули про це. Монтгомері звернув мою увагу на кількох маленьких рожевих істот із довгими задніми лапками, що підстрибом бігали поміж кущів. Монтгомері сказав мені, що цих істот Моро створив із нащадків тваринного люду. Він хотів розводити їх на м'ясо, та з того нічого не вийшло, бо вони мали звичай поїдати власне потомство. Я вже зустрічав кілька цих створінь - одне, коли втікав уночі від леопардо-людини, а друге - вчора, коли за мною гнався Моро. Зараз одне звірятко, втікаючи від нас, ненароком потрапило в яму від великого дерева, яке з корінням вирвав вітер. Воно не встигло звідтіля видряпатись, і ми його впіймали. Воно пищало й фиркало, мов кішка, дряпалося, відчайдушно било задніми лапками і намагалося вкусити, але зуби його були занадто слабенькі і могли хіба вщипнути, та й то не боляче. Було воно приємним маленьким створінням. Монтгомері до того ж запевняв, що воно ніколи не риє нір і, отже, не псує дерну і що воно чепурненьке у своїх звичках. Такі звірята, гадаю, могли б не без успіху замінити звичайних кроликів у англійських садибах-парках.
Простуючи далі, ми помітили оголений стовбур дерева, на якому довгими пасами було обдерто кору. Монтгомері звернув на це мою увагу.
- «Не обдирати пазурами Кори на Деревах - такий Закон», - сказав він. - А чи багато з них його дотримуються!
Незабаром після цього, пригадую, здибали ми сатира і мавпо-людину. Втіленням знань Моро з античності був оцей сатир із цапиним виразом обличчя, яке скидалося на грубу подобу єврейського типу; в голосі його чулося гидке мекання, а нижні кінцівки були достоту, як у чорта. Коли ми проходили повз нього, він саме жував стручки якихось бобових плодів. Обидва створіння привітали Монтгомері.
- Добридень, - мовили разом, - тому Другому, що з батогом.
- Тепер є й Третій з батогом, - сказав Монтгомері, - затямте це добре.
- Хіба його не зробили? - запитала мавпо-людина. - Він сказав - він сказав, що його зробили.
Сатиро-людина з цікавістю глянула на мене.
- Третій з батогом, він плаче й тікає в море, у нього поблідле й худе обличчя.
- У нього є тонкий і довгий батіг, - зауважив Монтгомері.
- Вчора він був у крові й плакав, - сказав сатир. - У вас ніколи не йде кров, і ви не плачете. У Господаря ніколи не йде кров, він ніколи не плаче.
- Нікчемний волоцюго! - гукнув Монтгомері. - Начувайся, бо сам будеш у крові й плакатимеш!
- Він має п'ять пальців, він людина з п'ятьма пальцями, як і я, - не вгавала мавпо-людина.
- Ходімо, Прендіку, - сказав Монтгомері. Він узяв мене за руку, і ми пішли далі.
Сатир і мавпо-людина стояли на місці, спостерігаючи за нами й обмінюючись якимись зауваженнями.
- Він зовсім не озивався, - сказав сатир. - А людина має голос.
- Вчора він просив у мене їсти, - сказала мавпо-людина. - Він не знав, де знайти.
Подальшої їхньої розмови вже не можна було розібрати, я почув тільки мекання сатира.
На зворотному шляху ми натрапили на мертвого кролика. Червоне тільце нещасної маленької тваринки було пошматоване, м'ясо об'їдене аж до кісток; та й хребет був обгризений.
Тут Монтгомері зупинився.
- Господи Боже! - вихопилося в нього. Він нагнувся й підняв кілька розрізнених хребців, щоб роздивитись їх зблизька. - Господи боже, - повторив він, - що це значить?
- Якесь із ваших м'ясоїдних пригадало свою давню звичку, - відказав я після невеликої паузи. - Цей хребет прокушено наскрізь.
Монтгомері стояв приголомшений, з блідим обличчям і перекошеною губою.
- Це мені не подобається, - промовив він стиха.
- Таке мені вже траплялося бачити, - сказав я, - у перший же день мого перебування на острові.
- Прокляття! Що саме бачили ви?
- Також кролика з відірваною головою.
- Того дня, коли ви прибули?
- Так, того дня. В гаю поза огорожею, тоді, коли я надвечір пішов по острову. Голова його була зовсім відірвана.
Монтгомері тихо присвиснув.
- До того ж у мене є деякі припущення, хто саме з ваших створінь ото накоїв. Щоправда, це лише підозра. Перед тим як натрапити на кролика, я бачив, як одне з ваших страховиськ хлебтало зі струмка воду.
- Хлебтало воду?
- Еге ж.
- «Не хлебтати Води - такий Закон». Оце так вони дотримуються Закону, коли перед ними не стоїть Моро?
- Це була тварина, що гналася за мною.
- Саме так, - підтвердив Монтгомері, - це звичай всякого м'ясоїдного. Коли хижак скуштує крові, він п'є воду. А який він на вигляд? Чи змогли б ви його впізнати? - стоячи над мертвим кроликом, він озирався довкола; його очі вдивлялися в тіняву зеленої гущавини, в ці потаємні сховища й пастки лісу, що оточував нас із усіх боків. - Він уже скуштував крові, - додав Монтгомері.
Він витяг револьвер, перевірив у ньому набої і заховав його. Потім потер свою обвислу губу.
- Я думаю, що зміг би впізнати оту тварину. Я огрів її каменюкою. У неї на лобі мусив залишитися добрячий синяк.
- Але ж нам треба довести, що саме він убив кролика, - сказав Монтгомері. - Як я шкодую, що привіз їх сюди.
Я вже хотів рушати далі, та він, роздумуючи, усе стояв над цим пошматованим кроликом. Тоді я відійшов на таку відстань, що вже не видно було кролячого тільця.
- Ходімо! - гукнув я до Монтгомері. Скоро він отямився й підійшов до мене.
- Знаєте, - промовив він майже пошепки, - цим створінням було втовкмачено в голови, що вони не можуть їсти нічого живого. Коли ж хтось із них випадково скуштував крові...
Деякий час ми йшли мовчки.
- Як це могло статись? - сказав він сам до себе. А тоді, помовчавши, знову озвався: - Я таки вчинив безглуздя. Отой мій служник... Я показав йому, як білувати й смажити кролика. І даремно... Я бачив, як він облизував свої руки... Мені такого не траплялося бачити раніше. - І по новій паузі: - Ми мусимо покласти цьому край. Я повинен розповісти про все Моро.
Повертаючись назад, він не міг уже думати ні про що інше.
Ця подія стурбувала Моро ще більше, ніж Монтгомері, і їхній неприхований страх передався й мені.
- Треба провчити їх, - сказав Моро. - Я анітрохи не сумніваюся, що це робота леопардо-людини. Тільки як це довести? Дуже прикро, що ви, Монтгомері, не відзвичаїлись від м'ясних страв. Можна було прожити й без цих збудливих нововведень. А тепер маємо турботи.
- Який же я дурень, - відповів Монтгомері, - та зробленого не вернути. Тільки ж і ви не проти були, ви ж знаєте.
- Нам потрібно одразу ж все з'ясувати, - сказав Моро. - Я сподіваюся, Млінг зможе сам себе захистити, як щось трапиться?
- Я не дуже в цьому певний, - відповів Монтгомері. - А я ж його таки знаю.
У пообідню пору Моро, Монтгомері, я та Млінг пішли в протилежний бік острова, де в ущелині ховалися хижки. Ми всі були озброєні. У Млінга була невеличка сокира, якою він рубав дрова, та кілька мотків дроту. Моро повісив собі через плече великий ріг, які бувають у пастухів.
- Зараз ви побачите збір тваринного люду, - звернувся до мене Монтгомері. - Це цікаве видовище.
Моро за всю дорогу не сказав ні слова, його похмуре, облямоване сивиною обличчя було зловісне.
Ми перетяли яр, на дні якого протікав гарячий струмок, трохи пройшли покрученою стежкою крізь зарості й вибралися на широку рівнину, вкриту густим шаром жовтуватого пилу. Мені здалося, що це була сірка. Далеко за обмілиною, яка поросла високою травою, виблискувало море. Ми дійшли до місця, яке нагадувало природний амфітеатр, і всі четверо зупинилися. Тоді Моро засурмив у ріг, порушивши тишу тропічного післяполудня. Чудові, мабуть, були в нього легені! Посилені власним відлунням, далі й далі линули ці оглушливі звуки.
- Хе! - вирвалось із грудей Моро. Відсурмивши, він опустив зігнутий дугою ріг.
Незабаром у тропічній тростині почувся хрускіт, і з зелених кущів, що росли на болоті, по якому проходив я напередодні, долинули голоси. Тоді з різних боків укритої сірчаним пилом рівнини з'явилися карикатурні постаті тварино-людей, що поспішали до нас. Мене аж у мороз кинуло, коли я побачив, як, похитуючись, одне за одним стали виходити із-за дерев та кущів ці потвори. Проте Моро й Монтгомері стояли досить спокійно, і я мимоволі тримався ближче до них.
Найперший прибув сатир, якийсь навдивовижу нереальний, дарма що від нього падала тінь і з-під ратиць здіймалася курява. За ним із чагарника вийшла незграбна страхітлива маса - покруч коня й носорога, - ця потвора й зараз, наближаючись, жувала солому. Потім ішли жінка-свиня та дві жінки-вовчиці, далі лисиця-ведмедиха, схожа на відьму, із червоними очима на гостроносому червонавому обличчі, а там - квапливо підбігали й інші. Ще з півдороги вони вклонялися Моро і кожне на свій лад починало співати уривки з другої половини літанії про Закон.
- У Нього є Руки, що ранять, у Нього є Руки, що зціляють, - і так далі.
Наблизившись до нас десь так ярдів на тридцять, вони зупинилися, впали навколішки і стали посипати собі голови сірчаним пилом. Уявляєте таку сцену? Ми втрьох, одягнені в синю одежу, стоїмо разом із чорновидим потворним служником на жовтій рівнині під яскраво-блакитним небом, оточені цими страховиськами, що, скоцюрбившись, розмахують руками і повзають по землі. Частина з них подібні до людей, тільки в рухах і виразах облич щось тваринне, інші - якісь пошматовані каліки, що скидаються на жахливі витвори хворобливої уяви. А далі, з одного боку - смуга буйної тростини, з другого - пальмовий гай, що відмежовує нас від ущелини з її хижками, а з півночі - повитий серпанком обрій Тихого океану.
- Шістдесят два, шістдесят три, - рахував Моро. - Ще бракує чотирьох.
- Немає леопардо-людини, - зауважив я.
Тоді Моро знову засурмив у великий ріг, а тваринний люд, почувши ті звуки, став корчитись і плазувати в пилюці. Нарешті з кущів підтюпцем вибігла леопардо-людина, яка хотіла непомітно за плечима Моро приєднатися до гурту, що зняв страшенну куряву. На лобі в неї я помітив синяк. Останньою прибігла маленька мавпо-людина. Ті, що зібралися раніше, натомлені плазуванням, кидали на неї люті погляди.
- Тихо! - голосно й рішуче гукнув Моро, і тваринний люд, переставши співати хвалу, присів навпочіпки.
- Де Оповісник Закону? - запитав Моро. Сіре страховисько схилило обличчя до землі.
- Проказуй слова, - наказав Моро, і завмерлий натовп зразу ж почав хитатися з боку в бік, підкидаючи сірчаний пил спочатку правими руками, а тоді лівими, і знову затяг свою чудну літанію.
Коли вони дійшли до слів: «Не їсти ні М'яса, ні Риби - такий Закон», - Моро підніс догори свою тонку білу руку.
- Досить! - крикнув він, і над усіма раптом запала цілковита тиша.
Мені здається, усі вони знали, до чого йшлося, і були пройняті жахом. Я окинув їх поглядом. Побачивши, як вони тремтять, який переляк світиться у їхніх блискучих очах, я здивувався сам із себе, - і як я міг подумати, що вони - люди!
- Цей Закон порушено, - сказав Моро.
- Нема порятунку, - промимрило срібношерсте створіння.
- Нема порятунку, - повторила заклякла громада тваринного люду.
- Хто він, порушник Закону? - гукнув Моро і, хльоснувши батогом, оглянув юрбу.
Я помітив, що гієно-свиня і леопардо-людина розгубилися.
Моро стояв, втупивши погляд у створіння, що корчилися перед ним, холонучи з жаху тільки від згадки про нестерпні страждання, яких вони зазнали.
- Хто він, порушник Закону? - запитав Моро ще раз громовим голосом.
- Кара тому, хто порушив Закон, - проспівав Оповісник Закону.
Моро глянув просто в очі леопардо-людини, наче пронизуючи наскрізь її душу.
- Хто порушує Закон... - почав Моро, відводячи погляд від своєї жертви й оглядаючи решту тварино-людей. Голос його тепер звучав урочисто.
- ...той повертається в Дім Страждання! - вигукнули всі воднораз. - Повертається в Дім Страждання, о Володарю!
- Повертається в Дім Страждання, повертається п Дім Страждання, - забурмотіла мавпо-людина, ніби ця думка була для неї приємна.
- Ви чуєте? - сказав Моро, стоячи спиною до злочинця. - Друзі... Гей!
Моро не докінчив, бо леопардо-людина, звільнившись від гіпнозу його погляду, схопилася на ноги і кинулася на свого мучителя. Очі її палали, а здоровенні хижацькі ікла блищали з перекошеної пащеки. Я певен, що тільки неймовірний жах міг спричинити цей напад. І враз ця череда з шістьох десятків страхіть, які оточували нас, неначе сказилася. Я вихопив револьвер. Дві постаті зчепилися. Я бачив, як Моро хитнувся від удару леопардо-людини. Звідусіль було чути крики й виття. Всі заметушилися. На мить я навіть подумав, що почався загальний бунт.
Переді мною майнуло оскаженіле обличчя леопардо-людини, за якою гнався Млінг. Я бачив хижі вогники в жовтих очах гієно-свині, яка ладна була ось-ось напасти на мене. З-за її похилих плечей збуджено зиркав на мене сатир. Я почув, як Моро вистрілив із револьвера, й побачив червоний спалах, що зблиснув понад юрбою. Весь той натовп круто повернув у напрямі пострілу, підхопивши й мене з собою. За мить я вже летів разом з усіма далі, услід за леопардо-людиною.
Оце й усе, що я можу з певністю розповісти. Я бачив, як леопардо-людина кинулася на Моро, а далі все навкруги пішло шкереберть. Пам'ятаю тільки, що мчав я скільки було духу.
Млінг летів попереду всіх, переслідуючи втікача. За ним, повисолоплювавши язики, великими стрибками бігли жінки-вовчиці; далі, збуджено повискуючи, гналися людино-свині та двоє людино-биків у білій одежі. А там, поміж тваринного люду, біг і Моро. Вітер зірвав з нього крислатого бриля і скуйовдив сиве довге волосся. В руці він тримав револьвер.
Гієно-свиня бігла поруч зі мною, пристосовуючись до мого кроку й крадькома зиркаючи на мене хижим оком, а решта з криком і тупотінням летіли слідом за нами. Леопардо-людина пробивала собі дорогу крізь високі кущі, які хльостали Млінга по обличчю. Всі ми, що були позаду, кинулись і собі на протолочену стежку і мчали з чверть милі, доки не потрапили зовсім у хащі, де довелося сповільнити біг. Хоч ми бігли юрбою, та віття шмагало нас у лице, клейкі виткі рослини хапали за шию і оплутували ноги, а колючки шарпали одяг і тіло.
- Ось тут він проплазував на чотирьох, - відсапуючись, промовив Моро, що був саме біля мене.
- Нема порятунку, - вигукнув мені просто в очі вовко-ведмідь, розпалений погонею.
Далі ми опинилися між скелями й помітили спереду нашу жертву, що вільно бігла на чотирьох і, оглядаючись через плече, люто гарчала на нас. При цьому вовко-люди зайшлися радісним виттям. На втікачеві була й досі біла одежа, обличчя його здалеку мало вигляд людський, але хода була котяча, а сторожко припалі до землі плечі виявляли в ньому зацькованого звіра. Раптом він перестрибнув через колючий кущ, вкритий жовтавим цвітом, і зник. Млінг був на півдорозі до нього.
Більшість із нас уже не могли мчати, як раніше, і притишили біг. Коли ми перетинали голу місцевість, я спостеріг, що переслідувачі тепер бігли не один за одним, а розгорнулися цепом. Гієно-свиня й досі бігла поряд, не спускаючи мене з ока. Вона часто морщила рило й посміхалася.
Добігши до скель, леопардо-людина побачила, що далі - той самий мис, де вона підкрадалася до мене першого вечора, і відразу шаснула назад у зарості. Але Монтгомері помітив цей маневр і змусив її вибратися звідти.
Так, задихаючись, спотикаючись об каміння, плутаючись поміж тростин і папороті, подряпаний колючками, я допомагав ловити леопардо-людину, що порушила Закон, а поруч зі мною, злостиво посміхаючись, бігла гієно-свиня. Я хитався, голова в мене йшла обертом, серце гарячково стукотіло, знесилене вкрай, та я не зважувався відстати від погоні, боячись залишитися наодинці зі своєю жахливою супутницею, і мчав далі, незважаючи ні на цілковите виснаження, ні на страшенну спекоту тропічного надвечір'я.
Зрештою шаленство погоні стало улягатися. Ми загнали сердешну тварину на самий край острова. Моро з батогом у руці вишикував нас півколом, і ми, перегукуючись між собою, стали повільно наближатися до своєї жертви. Невидима й мовчазна, вона принишкла в тих заростях, де я рятувався від неї.
- Обережність! - вигукував Моро. - Обережність! Кільце навкруг заростей почало змикатися.
- Стережіться нападу, - почувся з гущавини голос Монтгомері.
Я був на схилі надкущами. Монтгомері й Моро заходили берегом. Ми повільно просувалися між сплетеним гіллям та листям. Наша жертва, видно, причаїлася.
- Повертається в Дім Страждання, в Дім Страждання, в Дім Страждання! - пролунав ярдів за двадцять праворуч голос мавпо-людини.
Почувши ці слова, я простив леопардо-людині той жах, який вона нагнала на мене.
Захрустів хмиз, теж десь праворуч, - то, ламаючи гілля, пробивав собі дорогу важкий кінь-носоріг. Тоді нараз у гущавині, в півтемряві буйних заростей, я побачив те зацьковане створіння; я аж завмер. Зіщулившись, воно припало до землі й через плече поглядало на мене своїми блискучими зеленуватими очима. І тут сталося зі мною щось дивне, щось зовсім незрозуміле; дивлячись на це чисто по-звірячому принишкле створіння з яскравим блиском в очах, з напівлюдським обличчям, спотвореним від страху, я знову помітив у ньому людську подобу. Ще хвилина - і решта переслідувачів побачать свою жертву, кинуться на неї і схоплять, щоб знову піддати неймовірним тортурам за огорожею. Я рвучко вихопив револьвер і вистрілив у охоплені жахом очі.
У ту ж мить гієно-свиня також побачила леопардо-людину і, шарпнувшись, із пронизливим виском, жадібно вп'ялася зубами їй у шию. Вся зелена хаща довкола мене заколихалася й затріщала від навали тваринного люду. Одна за одною вихоплювалися постаті переслідувачів.
- Не вбивайте його, Прендіку! - гукав Моро. - Не вбивайте!
Я побачив, як він продирався вперед, пригинаючись попід листям папороті.
Він зараз же угамував гієно-свиню, вдаривши її ціпком, а тоді разом із Монтгомері відігнав і збуджених запахом крові тварино-людей, а надто Млінга, подалі від тіла, яке ще здригалося на землі. Та сіра потвора, прошмигнувши в мене під рукою, стала втягувати носом повітря. Решта збуджених тварин юрмилися навкруги, силкуючись побачити все зблизька.
- Хай вам біс, Прендіку, - озвався Моро. - Він був мені потрібний.
- Шкодую, що так сталося, - відповів я, хоча зовсім і не шкодував. - Все це трапилося водномить.
Я почував себе зовсім виснаженим од надмірного збудження і втоми. Обернувшись, я пробрався крізь натовп тварино-людей і пішов собі схилом догори на саме верхів'я острова. Я почув, як за наказом Моро троє закутаних у біле бико-людей потягли жертву вниз до води.
Тепер я міг залишитися на самоті. Натовп з чисто людською цікавістю посунув за трупом, сопучи та бурмочучи щось, коли бико-люди тягли тіло на берег. Згори мені було видно на тлі підвечірнього неба чорні силуети, що волокли до моря це мертве тіло. Нараз у голові в мене майнула думка, що всі події на цьому острові позбавлені здорового глузду.
На березі, між камінням, біля Монтгомері й Моро стояли мавпо-людина, гієно-свиня та ще дехто з тваринного люду. Усі вони були вкрай збуджені й галасливо висловлювали свою вірність Законові. Однак я був цілком упевнений, що гієно-свиня також причетна до загибелі кролика. Я зрозумів, що, незважаючи на всю незвичайність і карикатурність цих істот, я бачив тут людське життя в мініатюрі, у якому переплелися інстинкт, розум та доля. Волею випадку загинула не звичайна людина, а людина-леопард. Тільки й різниці.
Бідолашні тварини! Тепер я починав бачити зло, що несла з собою жорстокість Моро. Досі я не замислювався над тими муками і страхом, яких зазнавали ці нещасні жертви після виходу з його рук. Я здригався, уявляючи собі страждання в загорожі, але зараз це здавалося мені менш важливим. Колись це були тварини з інстинктами, пристосованими до навколишнього середовища, і вони були щасливі, наскільки це можливо для живих істот. А тепер їх скуто путами людських умовностей, живуть вони під тягарем постійного страху, підвладні законові, якого не здатні збагнути, їхнє існування, наче на глум, прибране в людські форми, почалося із страждань і усе було сповнене внутрішньої боротьби й дикого страху перед Моро - і заради чого?.. Я був обурений з такого безглуздя.
Коли б Моро мав якусь зрозумілу мені мету, я міг би хоч трохи симпатизувати йому, - не такий уже я противник жорстокості. Я спробував би частково зрозуміти дослідника, навіть якби вчинки його породила ненависть. Але ж він був такий незворушний, такий байдужий. Просто Моро полонили цікавість і дикі безцільні досліди; скомпонувавши нове створіння, він пускав його в життя на якийсь там рік, щоб воно боролося, помилялося, страждало і, врешті-решт, гинуло в муках. Ці істоти були нещасні уже самі по собі: колишня їхня тваринна ненависть спонукала їх переслідувати одне одного, а Закон на деякий час тільки утримував їх від запеклої боротьби й неминучого кінця, властивого їхній звірячій природі.
У ці дні мій страх перед особою Моро заступив страх перед тваринним людом. Я був у якомусь хворобливому стані, важкому, тривалому, що залишив глибокий слід у моїй свідомості. Правду кажучи, я втратив усяку віру в здоровий глузд світу, коли побачив болісні страждання на цьому острові. Сліпа доля, наче величезний немилосердний механізм, викроювала живі істоти, надаючи їм певних форм. І мене, і Моро із його жагою до досліджень, і Монтгомері з його пристрастю до пияцтва, і тваринний люд із його інстинктами та вбогим розумом - усіх нас крутили й шматували, безжалісно й неминуче, безкінечно складні колеса долі. Але цей стан охопив мене не одразу. Мені навіть здається, що, розповідаючи про це тепер, я трохи випереджаю події.
Моя письменницька невправність зраджує мене, і це видно з того, що я відхиляюся від провідного стрижня своєї розповіді. Коли я поснідав разом із Монтгомері, він повів мене по острову, щоб показати розщілину, крізь яку виходив дим, і той гарячий струмок, у воду якого забрів я минулого дня. Озброївшись батогами й зарядженими револьверами, ми йшли туди крізь густі зарості й раптом почули пронизливий кролячий виск. Ми зупинилися й стали прислухатися, та, нічого більше не почувши, пішли далі; невдовзі ми зовсім забули про це. Монтгомері звернув мою увагу на кількох маленьких рожевих істот із довгими задніми лапками, що підстрибом бігали поміж кущів. Монтгомері сказав мені, що цих істот Моро створив із нащадків тваринного люду. Він хотів розводити їх на м'ясо, та з того нічого не вийшло, бо вони мали звичай поїдати власне потомство. Я вже зустрічав кілька цих створінь - одне, коли втікав уночі від леопардо-людини, а друге - вчора, коли за мною гнався Моро. Зараз одне звірятко, втікаючи від нас, ненароком потрапило в яму від великого дерева, яке з корінням вирвав вітер. Воно не встигло звідтіля видряпатись, і ми його впіймали. Воно пищало й фиркало, мов кішка, дряпалося, відчайдушно било задніми лапками і намагалося вкусити, але зуби його були занадто слабенькі і могли хіба вщипнути, та й то не боляче. Було воно приємним маленьким створінням. Монтгомері до того ж запевняв, що воно ніколи не риє нір і, отже, не псує дерну і що воно чепурненьке у своїх звичках. Такі звірята, гадаю, могли б не без успіху замінити звичайних кроликів у англійських садибах-парках.
Простуючи далі, ми помітили оголений стовбур дерева, на якому довгими пасами було обдерто кору. Монтгомері звернув на це мою увагу.
- «Не обдирати пазурами Кори на Деревах - такий Закон», - сказав він. - А чи багато з них його дотримуються!
Незабаром після цього, пригадую, здибали ми сатира і мавпо-людину. Втіленням знань Моро з античності був оцей сатир із цапиним виразом обличчя, яке скидалося на грубу подобу єврейського типу; в голосі його чулося гидке мекання, а нижні кінцівки були достоту, як у чорта. Коли ми проходили повз нього, він саме жував стручки якихось бобових плодів. Обидва створіння привітали Монтгомері.
- Добридень, - мовили разом, - тому Другому, що з батогом.
- Тепер є й Третій з батогом, - сказав Монтгомері, - затямте це добре.
- Хіба його не зробили? - запитала мавпо-людина. - Він сказав - він сказав, що його зробили.
Сатиро-людина з цікавістю глянула на мене.
- Третій з батогом, він плаче й тікає в море, у нього поблідле й худе обличчя.
- У нього є тонкий і довгий батіг, - зауважив Монтгомері.
- Вчора він був у крові й плакав, - сказав сатир. - У вас ніколи не йде кров, і ви не плачете. У Господаря ніколи не йде кров, він ніколи не плаче.
- Нікчемний волоцюго! - гукнув Монтгомері. - Начувайся, бо сам будеш у крові й плакатимеш!
- Він має п'ять пальців, він людина з п'ятьма пальцями, як і я, - не вгавала мавпо-людина.
- Ходімо, Прендіку, - сказав Монтгомері. Він узяв мене за руку, і ми пішли далі.
Сатир і мавпо-людина стояли на місці, спостерігаючи за нами й обмінюючись якимись зауваженнями.
- Він зовсім не озивався, - сказав сатир. - А людина має голос.
- Вчора він просив у мене їсти, - сказала мавпо-людина. - Він не знав, де знайти.
Подальшої їхньої розмови вже не можна було розібрати, я почув тільки мекання сатира.
На зворотному шляху ми натрапили на мертвого кролика. Червоне тільце нещасної маленької тваринки було пошматоване, м'ясо об'їдене аж до кісток; та й хребет був обгризений.
Тут Монтгомері зупинився.
- Господи Боже! - вихопилося в нього. Він нагнувся й підняв кілька розрізнених хребців, щоб роздивитись їх зблизька. - Господи боже, - повторив він, - що це значить?
- Якесь із ваших м'ясоїдних пригадало свою давню звичку, - відказав я після невеликої паузи. - Цей хребет прокушено наскрізь.
Монтгомері стояв приголомшений, з блідим обличчям і перекошеною губою.
- Це мені не подобається, - промовив він стиха.
- Таке мені вже траплялося бачити, - сказав я, - у перший же день мого перебування на острові.
- Прокляття! Що саме бачили ви?
- Також кролика з відірваною головою.
- Того дня, коли ви прибули?
- Так, того дня. В гаю поза огорожею, тоді, коли я надвечір пішов по острову. Голова його була зовсім відірвана.
Монтгомері тихо присвиснув.
- До того ж у мене є деякі припущення, хто саме з ваших створінь ото накоїв. Щоправда, це лише підозра. Перед тим як натрапити на кролика, я бачив, як одне з ваших страховиськ хлебтало зі струмка воду.
- Хлебтало воду?
- Еге ж.
- «Не хлебтати Води - такий Закон». Оце так вони дотримуються Закону, коли перед ними не стоїть Моро?
- Це була тварина, що гналася за мною.
- Саме так, - підтвердив Монтгомері, - це звичай всякого м'ясоїдного. Коли хижак скуштує крові, він п'є воду. А який він на вигляд? Чи змогли б ви його впізнати? - стоячи над мертвим кроликом, він озирався довкола; його очі вдивлялися в тіняву зеленої гущавини, в ці потаємні сховища й пастки лісу, що оточував нас із усіх боків. - Він уже скуштував крові, - додав Монтгомері.
Він витяг револьвер, перевірив у ньому набої і заховав його. Потім потер свою обвислу губу.
- Я думаю, що зміг би впізнати оту тварину. Я огрів її каменюкою. У неї на лобі мусив залишитися добрячий синяк.
- Але ж нам треба довести, що саме він убив кролика, - сказав Монтгомері. - Як я шкодую, що привіз їх сюди.
Я вже хотів рушати далі, та він, роздумуючи, усе стояв над цим пошматованим кроликом. Тоді я відійшов на таку відстань, що вже не видно було кролячого тільця.
- Ходімо! - гукнув я до Монтгомері. Скоро він отямився й підійшов до мене.
- Знаєте, - промовив він майже пошепки, - цим створінням було втовкмачено в голови, що вони не можуть їсти нічого живого. Коли ж хтось із них випадково скуштував крові...
Деякий час ми йшли мовчки.
- Як це могло статись? - сказав він сам до себе. А тоді, помовчавши, знову озвався: - Я таки вчинив безглуздя. Отой мій служник... Я показав йому, як білувати й смажити кролика. І даремно... Я бачив, як він облизував свої руки... Мені такого не траплялося бачити раніше. - І по новій паузі: - Ми мусимо покласти цьому край. Я повинен розповісти про все Моро.
Повертаючись назад, він не міг уже думати ні про що інше.
Ця подія стурбувала Моро ще більше, ніж Монтгомері, і їхній неприхований страх передався й мені.
- Треба провчити їх, - сказав Моро. - Я анітрохи не сумніваюся, що це робота леопардо-людини. Тільки як це довести? Дуже прикро, що ви, Монтгомері, не відзвичаїлись від м'ясних страв. Можна було прожити й без цих збудливих нововведень. А тепер маємо турботи.
- Який же я дурень, - відповів Монтгомері, - та зробленого не вернути. Тільки ж і ви не проти були, ви ж знаєте.
- Нам потрібно одразу ж все з'ясувати, - сказав Моро. - Я сподіваюся, Млінг зможе сам себе захистити, як щось трапиться?
- Я не дуже в цьому певний, - відповів Монтгомері. - А я ж його таки знаю.
У пообідню пору Моро, Монтгомері, я та Млінг пішли в протилежний бік острова, де в ущелині ховалися хижки. Ми всі були озброєні. У Млінга була невеличка сокира, якою він рубав дрова, та кілька мотків дроту. Моро повісив собі через плече великий ріг, які бувають у пастухів.
- Зараз ви побачите збір тваринного люду, - звернувся до мене Монтгомері. - Це цікаве видовище.
Моро за всю дорогу не сказав ні слова, його похмуре, облямоване сивиною обличчя було зловісне.
Ми перетяли яр, на дні якого протікав гарячий струмок, трохи пройшли покрученою стежкою крізь зарості й вибралися на широку рівнину, вкриту густим шаром жовтуватого пилу. Мені здалося, що це була сірка. Далеко за обмілиною, яка поросла високою травою, виблискувало море. Ми дійшли до місця, яке нагадувало природний амфітеатр, і всі четверо зупинилися. Тоді Моро засурмив у ріг, порушивши тишу тропічного післяполудня. Чудові, мабуть, були в нього легені! Посилені власним відлунням, далі й далі линули ці оглушливі звуки.
- Хе! - вирвалось із грудей Моро. Відсурмивши, він опустив зігнутий дугою ріг.
Незабаром у тропічній тростині почувся хрускіт, і з зелених кущів, що росли на болоті, по якому проходив я напередодні, долинули голоси. Тоді з різних боків укритої сірчаним пилом рівнини з'явилися карикатурні постаті тварино-людей, що поспішали до нас. Мене аж у мороз кинуло, коли я побачив, як, похитуючись, одне за одним стали виходити із-за дерев та кущів ці потвори. Проте Моро й Монтгомері стояли досить спокійно, і я мимоволі тримався ближче до них.
Найперший прибув сатир, якийсь навдивовижу нереальний, дарма що від нього падала тінь і з-під ратиць здіймалася курява. За ним із чагарника вийшла незграбна страхітлива маса - покруч коня й носорога, - ця потвора й зараз, наближаючись, жувала солому. Потім ішли жінка-свиня та дві жінки-вовчиці, далі лисиця-ведмедиха, схожа на відьму, із червоними очима на гостроносому червонавому обличчі, а там - квапливо підбігали й інші. Ще з півдороги вони вклонялися Моро і кожне на свій лад починало співати уривки з другої половини літанії про Закон.
- У Нього є Руки, що ранять, у Нього є Руки, що зціляють, - і так далі.
Наблизившись до нас десь так ярдів на тридцять, вони зупинилися, впали навколішки і стали посипати собі голови сірчаним пилом. Уявляєте таку сцену? Ми втрьох, одягнені в синю одежу, стоїмо разом із чорновидим потворним служником на жовтій рівнині під яскраво-блакитним небом, оточені цими страховиськами, що, скоцюрбившись, розмахують руками і повзають по землі. Частина з них подібні до людей, тільки в рухах і виразах облич щось тваринне, інші - якісь пошматовані каліки, що скидаються на жахливі витвори хворобливої уяви. А далі, з одного боку - смуга буйної тростини, з другого - пальмовий гай, що відмежовує нас від ущелини з її хижками, а з півночі - повитий серпанком обрій Тихого океану.
- Шістдесят два, шістдесят три, - рахував Моро. - Ще бракує чотирьох.
- Немає леопардо-людини, - зауважив я.
Тоді Моро знову засурмив у великий ріг, а тваринний люд, почувши ті звуки, став корчитись і плазувати в пилюці. Нарешті з кущів підтюпцем вибігла леопардо-людина, яка хотіла непомітно за плечима Моро приєднатися до гурту, що зняв страшенну куряву. На лобі в неї я помітив синяк. Останньою прибігла маленька мавпо-людина. Ті, що зібралися раніше, натомлені плазуванням, кидали на неї люті погляди.
- Тихо! - голосно й рішуче гукнув Моро, і тваринний люд, переставши співати хвалу, присів навпочіпки.
- Де Оповісник Закону? - запитав Моро. Сіре страховисько схилило обличчя до землі.
- Проказуй слова, - наказав Моро, і завмерлий натовп зразу ж почав хитатися з боку в бік, підкидаючи сірчаний пил спочатку правими руками, а тоді лівими, і знову затяг свою чудну літанію.
Коли вони дійшли до слів: «Не їсти ні М'яса, ні Риби - такий Закон», - Моро підніс догори свою тонку білу руку.
- Досить! - крикнув він, і над усіма раптом запала цілковита тиша.
Мені здається, усі вони знали, до чого йшлося, і були пройняті жахом. Я окинув їх поглядом. Побачивши, як вони тремтять, який переляк світиться у їхніх блискучих очах, я здивувався сам із себе, - і як я міг подумати, що вони - люди!
- Цей Закон порушено, - сказав Моро.
- Нема порятунку, - промимрило срібношерсте створіння.
- Нема порятунку, - повторила заклякла громада тваринного люду.
- Хто він, порушник Закону? - гукнув Моро і, хльоснувши батогом, оглянув юрбу.
Я помітив, що гієно-свиня і леопардо-людина розгубилися.
Моро стояв, втупивши погляд у створіння, що корчилися перед ним, холонучи з жаху тільки від згадки про нестерпні страждання, яких вони зазнали.
- Хто він, порушник Закону? - запитав Моро ще раз громовим голосом.
- Кара тому, хто порушив Закон, - проспівав Оповісник Закону.
Моро глянув просто в очі леопардо-людини, наче пронизуючи наскрізь її душу.
- Хто порушує Закон... - почав Моро, відводячи погляд від своєї жертви й оглядаючи решту тварино-людей. Голос його тепер звучав урочисто.
- ...той повертається в Дім Страждання! - вигукнули всі воднораз. - Повертається в Дім Страждання, о Володарю!
- Повертається в Дім Страждання, повертається п Дім Страждання, - забурмотіла мавпо-людина, ніби ця думка була для неї приємна.
- Ви чуєте? - сказав Моро, стоячи спиною до злочинця. - Друзі... Гей!
Моро не докінчив, бо леопардо-людина, звільнившись від гіпнозу його погляду, схопилася на ноги і кинулася на свого мучителя. Очі її палали, а здоровенні хижацькі ікла блищали з перекошеної пащеки. Я певен, що тільки неймовірний жах міг спричинити цей напад. І враз ця череда з шістьох десятків страхіть, які оточували нас, неначе сказилася. Я вихопив револьвер. Дві постаті зчепилися. Я бачив, як Моро хитнувся від удару леопардо-людини. Звідусіль було чути крики й виття. Всі заметушилися. На мить я навіть подумав, що почався загальний бунт.
Переді мною майнуло оскаженіле обличчя леопардо-людини, за якою гнався Млінг. Я бачив хижі вогники в жовтих очах гієно-свині, яка ладна була ось-ось напасти на мене. З-за її похилих плечей збуджено зиркав на мене сатир. Я почув, як Моро вистрілив із револьвера, й побачив червоний спалах, що зблиснув понад юрбою. Весь той натовп круто повернув у напрямі пострілу, підхопивши й мене з собою. За мить я вже летів разом з усіма далі, услід за леопардо-людиною.
Оце й усе, що я можу з певністю розповісти. Я бачив, як леопардо-людина кинулася на Моро, а далі все навкруги пішло шкереберть. Пам'ятаю тільки, що мчав я скільки було духу.
Млінг летів попереду всіх, переслідуючи втікача. За ним, повисолоплювавши язики, великими стрибками бігли жінки-вовчиці; далі, збуджено повискуючи, гналися людино-свині та двоє людино-биків у білій одежі. А там, поміж тваринного люду, біг і Моро. Вітер зірвав з нього крислатого бриля і скуйовдив сиве довге волосся. В руці він тримав револьвер.
Гієно-свиня бігла поруч зі мною, пристосовуючись до мого кроку й крадькома зиркаючи на мене хижим оком, а решта з криком і тупотінням летіли слідом за нами. Леопардо-людина пробивала собі дорогу крізь високі кущі, які хльостали Млінга по обличчю. Всі ми, що були позаду, кинулись і собі на протолочену стежку і мчали з чверть милі, доки не потрапили зовсім у хащі, де довелося сповільнити біг. Хоч ми бігли юрбою, та віття шмагало нас у лице, клейкі виткі рослини хапали за шию і оплутували ноги, а колючки шарпали одяг і тіло.
- Ось тут він проплазував на чотирьох, - відсапуючись, промовив Моро, що був саме біля мене.
- Нема порятунку, - вигукнув мені просто в очі вовко-ведмідь, розпалений погонею.
Далі ми опинилися між скелями й помітили спереду нашу жертву, що вільно бігла на чотирьох і, оглядаючись через плече, люто гарчала на нас. При цьому вовко-люди зайшлися радісним виттям. На втікачеві була й досі біла одежа, обличчя його здалеку мало вигляд людський, але хода була котяча, а сторожко припалі до землі плечі виявляли в ньому зацькованого звіра. Раптом він перестрибнув через колючий кущ, вкритий жовтавим цвітом, і зник. Млінг був на півдорозі до нього.
Більшість із нас уже не могли мчати, як раніше, і притишили біг. Коли ми перетинали голу місцевість, я спостеріг, що переслідувачі тепер бігли не один за одним, а розгорнулися цепом. Гієно-свиня й досі бігла поряд, не спускаючи мене з ока. Вона часто морщила рило й посміхалася.
Добігши до скель, леопардо-людина побачила, що далі - той самий мис, де вона підкрадалася до мене першого вечора, і відразу шаснула назад у зарості. Але Монтгомері помітив цей маневр і змусив її вибратися звідти.
Так, задихаючись, спотикаючись об каміння, плутаючись поміж тростин і папороті, подряпаний колючками, я допомагав ловити леопардо-людину, що порушила Закон, а поруч зі мною, злостиво посміхаючись, бігла гієно-свиня. Я хитався, голова в мене йшла обертом, серце гарячково стукотіло, знесилене вкрай, та я не зважувався відстати від погоні, боячись залишитися наодинці зі своєю жахливою супутницею, і мчав далі, незважаючи ні на цілковите виснаження, ні на страшенну спекоту тропічного надвечір'я.
Зрештою шаленство погоні стало улягатися. Ми загнали сердешну тварину на самий край острова. Моро з батогом у руці вишикував нас півколом, і ми, перегукуючись між собою, стали повільно наближатися до своєї жертви. Невидима й мовчазна, вона принишкла в тих заростях, де я рятувався від неї.
- Обережність! - вигукував Моро. - Обережність! Кільце навкруг заростей почало змикатися.
- Стережіться нападу, - почувся з гущавини голос Монтгомері.
Я був на схилі надкущами. Монтгомері й Моро заходили берегом. Ми повільно просувалися між сплетеним гіллям та листям. Наша жертва, видно, причаїлася.
- Повертається в Дім Страждання, в Дім Страждання, в Дім Страждання! - пролунав ярдів за двадцять праворуч голос мавпо-людини.
Почувши ці слова, я простив леопардо-людині той жах, який вона нагнала на мене.
Захрустів хмиз, теж десь праворуч, - то, ламаючи гілля, пробивав собі дорогу важкий кінь-носоріг. Тоді нараз у гущавині, в півтемряві буйних заростей, я побачив те зацьковане створіння; я аж завмер. Зіщулившись, воно припало до землі й через плече поглядало на мене своїми блискучими зеленуватими очима. І тут сталося зі мною щось дивне, щось зовсім незрозуміле; дивлячись на це чисто по-звірячому принишкле створіння з яскравим блиском в очах, з напівлюдським обличчям, спотвореним від страху, я знову помітив у ньому людську подобу. Ще хвилина - і решта переслідувачів побачать свою жертву, кинуться на неї і схоплять, щоб знову піддати неймовірним тортурам за огорожею. Я рвучко вихопив револьвер і вистрілив у охоплені жахом очі.
У ту ж мить гієно-свиня також побачила леопардо-людину і, шарпнувшись, із пронизливим виском, жадібно вп'ялася зубами їй у шию. Вся зелена хаща довкола мене заколихалася й затріщала від навали тваринного люду. Одна за одною вихоплювалися постаті переслідувачів.
- Не вбивайте його, Прендіку! - гукав Моро. - Не вбивайте!
Я побачив, як він продирався вперед, пригинаючись попід листям папороті.
Він зараз же угамував гієно-свиню, вдаривши її ціпком, а тоді разом із Монтгомері відігнав і збуджених запахом крові тварино-людей, а надто Млінга, подалі від тіла, яке ще здригалося на землі. Та сіра потвора, прошмигнувши в мене під рукою, стала втягувати носом повітря. Решта збуджених тварин юрмилися навкруги, силкуючись побачити все зблизька.
- Хай вам біс, Прендіку, - озвався Моро. - Він був мені потрібний.
- Шкодую, що так сталося, - відповів я, хоча зовсім і не шкодував. - Все це трапилося водномить.
Я почував себе зовсім виснаженим од надмірного збудження і втоми. Обернувшись, я пробрався крізь натовп тварино-людей і пішов собі схилом догори на саме верхів'я острова. Я почув, як за наказом Моро троє закутаних у біле бико-людей потягли жертву вниз до води.
Тепер я міг залишитися на самоті. Натовп з чисто людською цікавістю посунув за трупом, сопучи та бурмочучи щось, коли бико-люди тягли тіло на берег. Згори мені було видно на тлі підвечірнього неба чорні силуети, що волокли до моря це мертве тіло. Нараз у голові в мене майнула думка, що всі події на цьому острові позбавлені здорового глузду.
На березі, між камінням, біля Монтгомері й Моро стояли мавпо-людина, гієно-свиня та ще дехто з тваринного люду. Усі вони були вкрай збуджені й галасливо висловлювали свою вірність Законові. Однак я був цілком упевнений, що гієно-свиня також причетна до загибелі кролика. Я зрозумів, що, незважаючи на всю незвичайність і карикатурність цих істот, я бачив тут людське життя в мініатюрі, у якому переплелися інстинкт, розум та доля. Волею випадку загинула не звичайна людина, а людина-леопард. Тільки й різниці.
Бідолашні тварини! Тепер я починав бачити зло, що несла з собою жорстокість Моро. Досі я не замислювався над тими муками і страхом, яких зазнавали ці нещасні жертви після виходу з його рук. Я здригався, уявляючи собі страждання в загорожі, але зараз це здавалося мені менш важливим. Колись це були тварини з інстинктами, пристосованими до навколишнього середовища, і вони були щасливі, наскільки це можливо для живих істот. А тепер їх скуто путами людських умовностей, живуть вони під тягарем постійного страху, підвладні законові, якого не здатні збагнути, їхнє існування, наче на глум, прибране в людські форми, почалося із страждань і усе було сповнене внутрішньої боротьби й дикого страху перед Моро - і заради чого?.. Я був обурений з такого безглуздя.
Коли б Моро мав якусь зрозумілу мені мету, я міг би хоч трохи симпатизувати йому, - не такий уже я противник жорстокості. Я спробував би частково зрозуміти дослідника, навіть якби вчинки його породила ненависть. Але ж він був такий незворушний, такий байдужий. Просто Моро полонили цікавість і дикі безцільні досліди; скомпонувавши нове створіння, він пускав його в життя на якийсь там рік, щоб воно боролося, помилялося, страждало і, врешті-решт, гинуло в муках. Ці істоти були нещасні уже самі по собі: колишня їхня тваринна ненависть спонукала їх переслідувати одне одного, а Закон на деякий час тільки утримував їх від запеклої боротьби й неминучого кінця, властивого їхній звірячій природі.
У ці дні мій страх перед особою Моро заступив страх перед тваринним людом. Я був у якомусь хворобливому стані, важкому, тривалому, що залишив глибокий слід у моїй свідомості. Правду кажучи, я втратив усяку віру в здоровий глузд світу, коли побачив болісні страждання на цьому острові. Сліпа доля, наче величезний немилосердний механізм, викроювала живі істоти, надаючи їм певних форм. І мене, і Моро із його жагою до досліджень, і Монтгомері з його пристрастю до пияцтва, і тваринний люд із його інстинктами та вбогим розумом - усіх нас крутили й шматували, безжалісно й неминуче, безкінечно складні колеса долі. Але цей стан охопив мене не одразу. Мені навіть здається, що, розповідаючи про це тепер, я трохи випереджаю події.
Others songs from the artist
No comments:
Post a Comment